Політичний контекст

Ева Дзєнгель

Умови функціонування польськомовної преси в радянській Україні у 20–30-х роках ХХ століття

 

Зміст:

1. Поляки у радянській Україні (1921–1939 роки)

2. Функції преси: пропаганда

3. Функції преси: організація населення та контрольований кореспондентський рух

4. Функції преси: контролювання населення

5. Поширення і читання преси

1. Поляки у радянській Україні (1921–1939 роки)

Основним джерелом визначення чисельності поляків у радянській Україні є дані загального перепису населення, проведеного в СРСР у 1926 р. Польську національність на території СРСР задекларувало 782 тис. осіб, з них більшість проживала в Україні – понад 476 тис. Це була четверта найчисельніша національна група в республіці після українців, росіян та євреїв. Серед поляків в Україні переважало сільське населення, яке нараховувало майже 378 тис. осіб, в значній меншості було міське населення – майже 99 тис. (пор. http://demoscope.ru). Оцінки істориків та демографів вищі, ніж офіційні статистистичні дані 1926 р.: в них вказано, що у СРСР проживало 1,2 млн. поляків, а в радянської України – 650 тис. Ці дані приймаються як найбільш вірогідні (пор. Iwanow 2014, 407–422).


Найбільше поляків проживало в західній частині радянської України, яка межувала з Другою Річчю Посполитою. В трьох округах – волинському, проскурівському (сьогодні хмельницькому) і шепетівському загальний перепис 1926 р. показав значний відсоток польського населення – відповідно 12,5% (понад 86 тис.), 10,2% (понад 58 тис.), 9,7% (понад 60 тис.). На території волинського округу у 1925 р. був створений Польський національний район ім. Юліана Мархлевського (Польрайон, пол. Polrajon), в якому поляки становили близько 70% населення. Значні осередки поляків знаходились також в кількох великих містах, наприклад у Києві, згідно з переписом 1926 р., було майже 13 тис. поляків – 3% мешканців столиці України (Iwanow 2014).

 

Мапа 1. Національний склад населення України. Поляки. Згідно з загальним переписом населення СРСР 1926 р. Джерело: gis.huri.harvard.edu.
За згодою Harvard Ukrainian Research Institute



 

Поляки в Україні були в основному багатомовними, говорили кількома мовами – польською (у тому числі польською говіркою, яка відрізнялася від польської літературної мови), українською та російською. Дані перепису населення 1926 р. не дають можливості оцінити, яка частина поляків в Україні знала польську мову. Результати перепису подають, яку мову вказано рідною, це однак не є рівнозначним з інформацією про знання чи незнання польської мови. В Україні польську мову як рідну визначено для понад 44% поляків, українську як рідну – для 48% поляків і російську мову як рідну для близько 7% поляків. Перепис населення 1926 визначив, що серед польського населення переважали неписьменні (51,8%). Частина письменних поляків не вміла писати польською мовою, лише українською або російською (Kawecka 1971, 54).


Невелику групу становили комуністи, які прибули з Польщі до СРСР. Вони брали активну участь у створенні керівничого апарату і в комуністичній пропаганді, направленій на польське населення. Доля частини з них була трагічною, вони стали жертвами сталінських репресій 30-х рр. Така ж участь чекала в СРСР на літераторів і публіцистів, серед яких найбільш відомий Бруно Ясенський, який був засуджений і страчений у 1938 р. Вітольд Вандурський, організатор польського театру в Києві, перед екзекуцією опублікував на шпальтах газети «Sierp» [Cерп] (1931/2, с. 3) текст з визнанням «помилок», але навіть і це не врятувало його від смертного вироку.


Пропагандистська діяльність серед поляків в Україні проводилась за посередництвом шкіл з польською мовою а також польськомовної преси. Польськомовна освіта дітей та дорослих повинна була ліквідувати неписьменність і розповсюджувати знання польської мови. Наступні етапи радянської політики відносно національних меншин, у тому числі й польської, означали перехід від так званої політики коренізації 20-х років до сталінського терору і репресій 30-х років, у тому числі й так званої польської операції, здійсненої органами НКВС у 1937–1938 р. Польський національний район ім. Юліана Мархлевського, створений на Житомирщині у 1925 р., було ліквідовано у 1935 р. Поступово закривалися школи з польською мовою (останні закрито у 1938 р.); щодо польськомовної періодики – найвідомішу київську газету «Sierp» перестали видавати у 1935 р. Історики вважають, що різні форми сталінських репресій у 1929–1939 рр. (депортації, ув’язнення, виправно-трудові табори, смертні вироки) торкнулися 150–200 тис. поляків України, що становить близько 1/3 польського населення (про поляків в радянській Україні у 1918–1939 рр. див., наприклад: Iwanow 1991, 2014; Kupczak 1994; Стронський 1992; Stroński 1998). Духовним осередком поляків була Римо-католицька церква, яка зазнала переслідувать у 30-ті роки і фактично була знищена. Якщо у 1927 р. в Україні вели свою діяльність 220 римо-католицьких костелів і понад 100 ксьондзів, то до 1933 р. було вже закрито половину костелів та арештовано більшість ксьондзів. Ліквідація Римо-католицької церкви закінчилась у 1937 р. – не залишилось жодного чинного костьолу, а духівництво репресовано (Iwanow 1991, 228; Stroński 1998, 79; Dzwonkowski 2005, 284).

 

2. Функції преси: пропаганда

Преса, яка видавалася польською мовою в Україні у 20-х та 30-х рр. ХХ ст., була частиною партійно-радянської преси, сформованої після більшовицької революції 1917 року. У Радянській Росії та на зайнятих більшовиками територіях у 1917-1920 рр. була впроваджена нова система преси, яка функціонувала в умовах однопартійності та цензури (Овсепян 1999, 16–35). Видавцями були передовсім осередки влади – комітети партії більшовиків на різних щаблях центральної та регіональної адміністрації, а також комуністичні організації, які, наприклад, організовували дітей та молодь. У період громадянської війни (1917–1922 рр.) важливими були військові газети, передове місце займала червоноармійська преса.


У 20-х и 30-х рр. ХХ ст. саме преса була основним знаряддям комунікації більшовицької влади з суспільством. Вона інформувала представників влади в провінції та активістів у місцях праці про актуальні завдання та напрямок лінії партії (Lenoe 2004, 46, 72). Центральне місце займали московські періодичні видання: «Правда» – орган Центрального Комітету комуністичної партії, та урядові «Известия» [Новини], які надавали тон усій пресі, у тому числі тій, яка публікувалася мовами національних меншин. Радянські газети, які видавались мовами нацменшин, почали виходити відразу після більшовицької революції 1917 р., вже в 1918 р. було двадцять періодичних найменувань (McNair 1991, 49). Центральним польськомовним періодичним видання у Москві була «Trybuna Radziecka» [Радянська Трибуна], на республіканському рівні в Україні виходив «Sierp» [Серп] (Київ, Харків), у Білорусі «Młot» [Молот] – від 1926 р. під назвою «Orka» [Орка] (Мінськ) (про періодичні видання на Білорусі див.: Grek-Pabisowa, Ostrówka, Biesiadowska-Magdziarz 2008).


Польськомовні газети служили пропаганді актуальних гасел комуністичної партії, яка реалізувала почергові політичні та економічні пріоритети. За посередництвом преси розповсюджувалась серед комуністичних діячів також нова політична мова. Єдиними неполітизованими текстами в газеті «Sierp» були рубрики з сільськогосподарськими порадами Gospodarka rolna ‘Сільське господарство’ або Poradnik gospodarczy ‘Сільськогосподарський порадник’, а також популярно-наукові рубрики, як в часописі «Głos Młodzieży» [Голос Молоді] – Rzeczy ciekawe ‘Цікаво знати’. Описувані періодичні видання неможливо поділити на пресу політичну і загально-інформаційну з однієї сторони, та загальну періодику з іншої, за таким критерієм ділять у опрацюваннях тогочасну (1918–1939 рр.) пресу Польщі (пор. Paczkowski 1980).


Преса 1918–1922 рр., що видавалась в період війни і пропагувала встановлення радянського панування, зосереджувалась на обговоренні територіальних здобутків нової влади. В період польсько-більшовицької війни (1919–1921 рр.) періодичті видання були скеровані на антипольську агітацію проти польської держави, яка була представлена як буржуазна та дворянська. Кінець 20-х рр. відзначився зростанням напруги серед польських сільських мешканців у зв’язку з впровадженням від 1929 р. примусової колективізації, яка означала ліквідацію індивідуальних господарств і передачу їх земель та майна до колгоспів. Тоді було створено кільканадцять місцевих польськомовних газет, які підтримували пріоритетну на той час акцію активізації сільського населення, з метою прискорення колективізації. Реалізовано агресивну «антикуркульську» пропаганду, направлену проти заможніших селян, які вважалися класовими ворогами, «куркулями» та піддавалися масовому терору. На зразок боротьби за індустріалізацію в містах, у пресі, що була скерована до селян, закликали до дисципліни та збільшення досягнень у окремих колгоспах, організовуючи між іншим «змагання в праці» між колгоспниками. Це початки відомого в повоєнних декадах у Польській Народній Республіці (PRL, Польська Республіка Людова) та в інших сателітарних державах СРСР соціалістичного змагання. Тексти преси з початку 30-х рр. заповнюються військовою лексикою: front ‘фронт’ (наприклад, фронт соціалістичного будівництва), kampania ‘кампанія’ (наприклад, кампанія збору цукрових буряків), szturmowość ‘ударництво’, walka ‘боротьба’ (наприклад, боротьба за якість продукції), zwycięstwo ‘перемога’ (наприклад, перемога працюючих мас). Великою була група лексики на позначення осіб, які вважалися внутрішніми ворогами: element ‘елемент’ (наприклад, дрібноміщанський елемент, чужі елементи), klecha ‘принизливо про ксьондза’, kułak ‘куркуль’ (також куркульський поплічник, недобиток куркульський, куркульський завушник), łazik ‘прогульщик’, nepman ‘непман, підприємець епохи Нової Економічної Політики’, pasożyt ‘паразит’, spekulant ‘спекулянт’, szkodnik ‘шкідник’, wróg ‘ворог’ (наприклад, класовий ворог, ворог народу, ворог працюючого народу).

 




Ілюстрація 1. Радянський пропагандистський плакат, автор невідомий, Москва 1930 р. Напис: «Кулак наш злейший враг – нет места ему в совете. Укрепим сельсовет – организатора и руководителя колхозного строительства» («Кулак наш найбільший ворог – нема йому місця у раді. Зміцьнюймо сільраду – організатора і керівника колгоспного будівництва»). Джерелo: http://redavantgarde.com


Ілюстрація 2. Радянський пропагандистський плакат, автор: Аріадна Соломонівна Магідсон, Москва 1930 р. Напис: «Сбросьте с вашего пути кулаков / Заклятых врагов коллективизации» («Скиньте з вашого шляху куркулів / Заклятих ворогів колективізації»). Джерелo: http://redavantgarde.com



Ілюстрація 3. Радянський пропагандистський плакат, автор: Володимир Маяковський, Москва 1920 р. Напис: «Каждый прогул / радость врагу, / А герой труда – / для буржуев удар» («Кожний прогул / радість для ворога, / А герой праці – / для буржуїв удар»). Джерело: http://www.plakaty.ru

 

На противагу функціонували назви осіб, представлених як герої епохи: bohater ‘герой’ (наприклад, герой соціалістичного будівництва), bojownik ‘борець’ i bojowniczka ‘жінка-борець’ (наприклад, борець комунізму), szturmowiec ‘ударник’ i szturmowczyni ‘ударниця’ (наприклад, ударник соціалістичних ланів). Позитивними героями були також радянські спортсмени, мандрівники, пілоти – в пресі детально описувались їхні успіхи. У 1928–1929 роках у статтях відобразилась тенденція до самокритики, яка давала можливість робітникам, селянам і нижчим представникам влади скаржитися та критикувати партійних працівників і адміністрацію. У 1933 р. в пресі обговорювалась гучна справа арешту (на основі сфальсифікованих обвинувачень у шпигунстві для Польщі) групи передових польських комуністичних діячів, публіцистів і редакторів польськомовних газет, у тому числі й Болеслава Скарбка-Шацького, якого було розстріляно у 1934 р. У текстах з’явився неологізм на окреслення цієї групи – skarbkowszczanie ‘скарбківці’, а їхню фіктивну шпигунську діяльність називали skarbkowszczyzna ‘скарбківщина’. У 1935 р., в рамках наступної чистки, з партії було усунено керівництво Польського національного району ім. Юліана Мархлевського, що активно коментувала газета «Sierp», засуджуючи кулацьку політику, яка провадилась у Польрайоні (1935/28, с. 2).


Газети принципово не подавали новин, які б у негативному світлі представляли радянську реальність. Характерною є відсутність інформації про великий голодомор 1932–1933 рр., який призвів до мільйонних жертв; за оцінками Українського наукового інституту Гарвардського Університету (Harvard Ukrainian Research Institute ) кількість жертв в Україні становила близько 4 мільйонів. Голодомор 1932–1933 рр. був наслідком політики влади СРСР і був визнаний в Україні та в інших державах геноцидом. Найбільших втрат зазнали київська та харківська області.

 

Мапа 2. Втрати серед населення внаслідок Голодомору в Україні у 1932–1934 рр., по областях. Джерело: gis.huri.harvard.edu.
За згодою Harvard Ukrainian Research Institute



 

У пресі процвітала також антирелігійна тема, у тому числі й проти Римо-католицької церкви. Газетні статті закликали до активної антикатолицької діяльності, інформували про роботу спілки атеїстів, кіл безбожників, а також антирелігійних куточків та куточків атеїстів, які створювалися, наприклад, у хатах-читальнях. У Москві польською мовою виходив антирелігійний журнал «Bezbożnik Wojujący» [Воюючий Безбожник] (1929–1935 рр., див. Sierocka 1968, 58), який був відповідником російських видань «Безбожник» (1922–1941 рр.) i «Безбожник у станка» (1923–1931 рр.).

 




Ілюстрація 4. Радянський пропагандистський плакат, автор: Дмитро Мур (Орлов), Москва 1924 р. Напис: «Я безбожник». Джерело: http://redavantgarde.com



Ілюстрація 5. Обкладинка польськомовного журналу «Bezbożnik Wojujący» [Войовничий Безбожник],
№3 зa 1932 р, Москва. Фото: Людмила Янушевська

 

3. Функції преси: організація населення та контрольований кореспондентський рух

Окрім агітації та пропаганди, преса мала виконувати функцію організатора щоденного суспільного життя. Натхненням цієї ідеї був відомий вислів Володимира Леніна: «Газета – не лише колективний пропагандист і агітатор, але також і колективний організатор» (1901, З чого почати?).


Ключову роль у реалізації цього принципу відігравав кореспондентський рух, створений комітетом більшовицької партії, тобто сітка кореспондентів, які з різних куточків країни надсилали до газет свої тексти. Замість журналістів-репортерів у більшовицькій пресі з’явилися тексти аматорів-кореспондентів (робітничих та сільських), які діяли згідно зі вказівками конкретних газетних редакцій. Таким чином, пресова система базувалася на праці газетних редакторів, публікації новин на підставі радянської інформаційної агенції РОСТА (пізніше ТАРС), а також на відібраних замітках, які надсилали кореспонденти. Новим у системі було не саме розміщення в пресі кореспонденції, а зорганізований, контрольований владою характер кореспондентського руху (Kenez 1985, 231, 233).


У польськомовній пресі з’явилися численні сигнали, що свідчили про важливу роль розвитку руху кореспондентів. У газетних текстах, окрім лексеми korespondent ‘кореспондент’, з’являється низка нових лексем, які свідчили про далекосяжність і спрямованість кореспондентського руху: junkor ‘юнкор, молодий кореспондент’, korespondent dziecięcy ‘дитячий кореспондент’, leskor ‘ліскор, кореспондент з лісового господарства’, młodociany korespondent ‘молодий кореспондент’, pikor // pionkor ‘піонер-кореспондент’), robkor ‘робкор, робочий кореспондент’, robwiejskor // robwiejkor ‘робсількор, робітничо-сільський кореспондент’, szkołkor // szkolkor ‘шкільний кореспондент’, ścienkor ‘кореспондент стінгазети’, wiejskor // wiejkor ‘сількор, сільський кореспондент’.


Діяльність кореспондентів не обмежувалася лише надсиланням листів до газет, їхнім завданням була також активна політична та організаційна діяльність у місцях проживання, а також контрольоване виконання вказівок влади.


Центральна польськомовна газета України – «Sierp», після понад двох років від її створення, опублікувала статтю про роль сільських та робітничих кореспондентів у розвитку часопису. У статті, з девізом «Сільські та робочі кореспонденти – це очі і вуха держави працюючих людей» (1925/1, с. 11), редакція подає до відома, що «Sierp» зібрав вже близько 100 кореспондентів, що газета бере на себе обов’язок керувати ними, підтримувати кореспондентів у їхній освітній діяльності та під час виконання обов’язків у регіонах. «На прикладі видання – «Sierp» ще раз підтвердилися слова тов. Леніна, котрий завжди нас вчив, що «газета буде цікавою і повною життя тільки тоді, коли на 5 кореспондентів (тобто постійних працівників Редакції) припадатиме 500, а навіть 5000 нежурналістів (тобто робітничих та сільських кореспондентів)». Однією з форм підтримки для кореспондентів, починаючи від першого номеру 1925 р., була спеціально створена нова рубрика Kącik korespondenta ‘Куточок кореспондента’, у якій знаходилися, між іншим, практичні вказівки щодо бажаних тем та форм кореспонденції. «Завданням цієї рубрики буде – керувати працею роб- та сількорів, вчити їх, як і про що писати до газети, причинятися до їхнього зростання у сфері загальних і політичних знань, вказувати, як належить боротися з куркульством і контрреволюцією, темнотою та забобонами, зловживаннями та несправедливостями, бути радником кореспондентів у їхній суспільній праці та в радянському будівництві, повідомляти кореспондентів, як використано їхню кореспонденцію, освітлювати завдання кіл серпівців (пол. koło sierpowców) і т.п.»


Рішення, які стосувалися статусу кореспондента, включали в себе, між іншим, фінансові питання – кореспонденція не підлягала оплаті: «Коресподент, як почесний співробітник Редакції, не отримує жодної оплати за свою кореспонденцію». Траплялось однак, що деякі газети нагороджували найактивніших кореспондентів.


Редакція газети «Sierp» надавала кореспонденту право не оголошувати публічно свого прізвища: «Редакція зберігає в таємниці прізвище кореспондента (якщо він того побажає) та підписує текст вказаним автором псевдонімом». Персональні дані кореспондента (прізвище та адреса) були обов’язковими для редакції, а група, яку приймали до колективу постійних кореспондентів газети, заповнювала персональні анкети. Однак на практиці допускалися до друку також анонімні повідомлення з коментарем, що це – виняток.


Чітко представлявся також спосіб використання надісланих матеріалів, у тому числі їх передача до відповідних органів влади: «Редакція використовує кожну надіслану кореспонденцію, частина її друкується в газеті, інша пересилається для роз’яснення до відповідних радянських інституцій, ще іншу Редакція збирає і на основі цієї кореспонденції пише статті».


«Sierp» організував Першу нараду кореспондентів газети «Sierp» (січень 1926 р.) за участю 60 кореспондентів, видав також брошуру Poradnik korespondenta wiejskiego ‘Поради для сільського кореспондента’ (1926 г.). Завдяки агітації та вдалій організації праці редакція газети «Sierp» успішно розвинула кореспондентський рух. Зілюстровано це такими цифрами: у 1925 р. газета мала 134 постійних кореспондента, а 365 осіб писало час від часу до часу (1926/4, с. 3), у 1926 р. до газети писало 519 осіб, усього було надіслано 2250 кореспонденцій (в середньому майже 190 кореспонденцій на місяць), з чого опубліковано 999 кореспонденцій та 65 статей, написаних кореспондентами (1927/3, с. 6). Другу нараду кореспондентів газети «Sierp» (січень 1928 р.) організовано з меншим розмахом, на неї було запрошено лише близько 20 кореспондентів (1926/4, с. 3; 1928/5, с. 7).


Слідом за центральною польськомовною газетою в Україні, з’явились газети для дітей та молоді, в тому ж числі й найбільш відомий «Głos Młodzieży» – орган комсомолу. Вже в першому виданому номері (1925/1, с. 1) газета заохочує до надсилання кореспонденції: «Редакція закликає організації польської молоді, як і польських робітників та селян України зв’язатися з нами, надсилати кореспонденцію про свою роботу, а також статті, вірші, зауваження до недостатків газети». «Głos Młodzieży», подібно як і «Sierp», ввів рубрику Kącik korespondenta ‘Куточок Кореспондента’, в якому давав практичні поради відносно змісту і форми текстів, що надсилались, а також розміщував відповіді кореспондентам. На початку 1926 р. газета оцінювала кількість своїх постійних кореспондентів – 70 чоловік, кількість отримуваної кореспонденції в місяць – 60-80 листів (1926/2, с. 2). Чергові річні співставленнях вкаазують на розвиток кореспондентського руху: у 1927 р. газета мала близько 150 кореспондентів. Оскільки у 1926 р. надійшло 615 кореспонденцій, то у 1927 р. вже близько 3000 (в середньому 250 на місяць). Редакція інформує, що у 1927 р. близько 1/4 частини номерів була заповнена текстами кореспондентів (1927/2, с. 2; 1928/1, с. 4). Також часопис, який видавала організація піонерів – «Sztandar Pioniera» [Прапор Піонера] – починаючи від перших номерів закликав до організації дитячого кореспондентського руху: «Кожна піонерська організація, дитячий будинок, школа на найближчому своєму зібранні повинні вибрати кореспондентів (краще, щоб зголошувались добровільно). Нехай вони візьмуться до праці без затримки, і нехай пишуть до редакції журналу «Sztandar Pioniera» та до інших дитячих часописів про життя свого колективу» (1924/4-5, с. 10).


Локальні газети (обласні, районні), які з’явились на початку 30-х рр., у зв’язку з колективізацією сільського населення, робили натиск на політичну прихильність сільських кореспондентів. Гострі у своїй вимові статті ставили перед кореспондентами конкретні завдання: «Робсількори (пол. robwiejkorzy) повинні слідкувати, викривати наміри класового ворога – кулака, петлюрівців та їх поплічніків, які намагаються пробратись до органів диктатури пролетаріату» («Szturmowiec Pól» [Ударник ланів] 1934/117, с. 1). Сільські кореспонденти також мали завдання прилучатись до актуальних економічних планів, таких як організація соціалістичних змагань між різними колгоспами, мобілізація населення до участі у актуальних промислових та сільськогосподарських  кампаніях. Кореспондентському рухові довірено також контролювати якість та дотримання термінів виконання сільськогосподарських завдань. Були організовані об’їзні бригади сількорів, які проводили контрольні виїзди у райони.


Одним із інструментів надзору над кореспондентським рухом та переказу актуальних вказівок влади являються організовані газетами збори кореспондентів (zjazdy ‘з’їзди’, zloty ‘зльоти’). Це зустрічі на різних рівнях – від з’їздів кореспондентів, які пишуть до конкретної назети, до районних та обласних з’їздів кореспондентів. Створювались кола кореспондентів та кореспондентські чергування (наприклад  на фабриках, у колгоспах, школах), які мали співпрацювати з пресою і виконувати визначені завдання серед населення.

 

4. Функції преси: контролювання населення

Співпраця газет з кореспондентами створювала умови для контролювання  населення. Розвиток кореспондентського руху надавав владі можливість слідкувати за настроями у суспільстві і реакція на конкретні політичні кроки. У кореспонденційних матеріалах, згідно з інструкціями редакцій, не тільки описувались події, але також подавались прізвища, в тому числі й людей, яких обвинувачували у конкретних справах. Таким чином, ця кореспонденція мала також характер доносів. Важливою, з точки зору влади, цінністю кореспондентського руху була його розповсюдженість по цілому СРСР. Починаючи від 1923–1924 рр., рух інтенсивно розвивався, відповідаючи на чергові заклики до боротьби. Кореспондентські звіти від самого початку використовувались органами державного контролю (Nérard 2008, 49-50). За зразком, російськомовної преси (Nérard 2008, 97-8), в газетах, які виходили польською мовою, скарги кореспондентів називались за допомогою лексем позбавлених негативних конотацій. Використовувався перед усім вираз sygnały ‘сигнали’, який був розповсюджений у пресі з 30-х рр. Натомість пейоративна лексема donos ‘донос’ використовувалась лише у історичному (дореволюційному) контексті. Значну частину місця у періодиці присвячувалось матеріалам кореспондентів, повставали цілі рубрики, в яких публікувалась кореспонденція, наприклад  Sygnały robwiejkorowskie ‘Робсількорівські сигнали’, Sygnały robwiejkorów ‘Сигнали робсількорів’.


Оскільки прізвища звинувачених оприлюднювались, навіть деколи вирізнялись в друці, то автори скарг мали право зберігати анонімний статус, кореспонденція зазвичай підписувалась псевдонімами. Редакції видавали кореспондентам чіткі інструкції, щоб вони вказували на конкретні особи, на винуватців або відповідальних за скоєні вчинки. З другої сторони, траплялись тексти, які свідчили про побоювання газетних редакцій, що кореспонденти серед місцевого населення виконують роль шпигунів. «Głos Młodzieży» з 1928 р. застерігає кореспондентів, щоб так не чинили: «Досить часто буває так, що кореспондент старається в тій чи іншій сфері суспільної праці бачити все тільки з поганої сторони, старається спеціально збільшити значення цих недоліків, слідкувати за окремими працівниками і таким чином, поступово, перетворює кореспондентську працю у шпигунство» (1928/1, с. 7).


Преса реалізувала функцію обвинувачувача. Справи, про які писали кореспонденти, переказувались відповідним органам влади та очікувалось на їх втручання. На шпальтах преси можна знайти інформацію про подальші долі денунціацій, в тому ж числі про притягнення до відповідальності конкретних осіб, перерахованих поіменно. В кожній газеті були створені для цього спеціальні рубрики, наприклад  Śladami sygnałów ‘Слідами сигналів’, Śladami korespondencji ‘Слідами кореспонденції’. Публіковано також звіти з прокуратури стососно надісланих за посередництвом преси справ. Важливо додати, що інформації, які надсилали кореспонденти, не провірялись перед друком у пресі, а автори неправдивих обвинувачень не несли відповідальності за наслідки.


У радянській системі скарги до преси використовувались не лише для репресійних цілей, але й як спосіб моніторингу настроїв у суспільстві. На підставі кореспонденції, що присилалась до газет, створювались збірні рапорти, які направлялись до влади на різних щаблях, у тому ж числі до керівників держави. Слідчі органи були зобов’язані аналізувати скарги в пресі і на цій підставі розпочинати слідства з власної ініціативи (Nérard 2008, 153–5, 174). Першорядну роль преси у СРСР становила пропаганда оскаржувальної діяльності та доносів, що дозволяло розповсбджувати цю практику у суспільстві і переламувати опір у доносах. Хвиля денунціацій особливо посилилась у роках "Великого терору" (1937–38) (Conquest 1997, 380).

 

5. Поширення і читання преси

Як згадувалось вище, дані загального перепису 1926 р. вказують, що близько половини поляків були неписьменними, а серед письменних тільки частина з них знала письмову польську мову, частина – лише іншу мову (російську або українську). Незажаючи на зусилля польськомовної освіти, особливо активної у 1925–1935 рр., низький рівень неписьменності у суспільстві обмежував кількість потенційних читачів преси, яка виходила польською мовою.


Поширення польськомовної періодики велось за передплатою, в основному різні адміністративні, освітні та політичні інституції, як наприклад польські сільські ради, школи, chaty-czytelnie ‘хати-читальні’, likpunkty ‘лікнепи’ ‘пункти ліквідації неписьменності’, піонерські та комсомольські організації передплачували по кілька екземплярів. В текстах преси постійно видніють заклики передплачувати періодику, вербувати нових читачів, оголошуються конкурси з нагородами для передплатників. Пропагувалось спільне читання газет, створювались читацькі кола. Найбільш розповсюдженими були кола sierpowców ‘серпівців’, які зосереджували читачів часопису «Sierp», їх поєднували з колами читачів інших газет у кола друзів газети та книги. Учасники кіл на своїх зібранях, окрім спільного читання, обговорювали прочитані тексти та писали листи до редакції.


Найбільш розповсюдженими були республіканські періодичні видання «Sierp» та «Głos Młodzieży». На Україну також потрапляли польськомовні газети, які видавались у Москві, передусім «Trybuna Radziecka» [Радянська Трибуна]. Статистичні порівняння цього часу показують, що в Україні тиражування польськомовної періодики було значно нижчим, ніж газет, публікованих іншими мовами національних меншин – єврейської та німецької. Наприклад, у 1920 р. найбільший одноразовий тираж центральної газети «Sierp» становив 7,4 тис. екземплярів, журналу «Bądź Gotów!» [Будь Готов!] – 3 тис. екз., в той час коли тираж єврейських часописів становив: «Zei Greit» – 28 тис., «Der Sztern» – 15 тис., а німецьких: «Die Trompette» – 15,7 тис., «Das Neue Dorf» – 13 тис. (Kupczak 2001, 17).

 

Діаграма 1. Польськомовні періодичні видання в радянській Україні (1918-1939 рр.)
з найбільшою кількістю виданих номерів



Джерело: власне опрацювання, Daszkiewicz 1966.

 

Читання польськомовних газет було обмежене не тільки з приводу невеликого тиражу, перешкодою була також важка мова текстів преси, передусім надмірна кількість нової політичної лексики. Подібним чином виглядало сприйняття радянсько-партійної преси у СРСР. Зондування рівня знання цієї лексики у російських селах, яке проводилось у 1923 р., показало, що населення не знало навіть найпоширеніших скорочень, таких як СССР ‘СРСР’, а також помилково розуміло значення багатьох лексем, наприклад, таких як рос. пленум і плен ‘полон’ ітп. Селяни скаржились, що вони потребували б перекладача, щоб зрозуміти публіковані в пресі тексти (Kenez 1985, 256). Безсумнівно, польськомовна преса мала вплив на читачів, які вирізнялись з натовпу, тобто на місцевих політичних діячів.


Специфіку партійно-радянської преси у СРСР становить існування ще одного пресового рівня, тобто наявність професійних, стінних, польових газет (пол. polówek) у конкретних закладах праці, школах, колгоспах. Їх існування сприймалось як спосіб мобілізації місцевого населення.


Польськомовна преса мала політичний вплив на поляків в Україні не стільки завдяки широкому колу читачів, скільки завдяки організації і виконанню польським населенням завдянь, поставлених владою, та завдяки контролю населення за допомогою місцевих кореспондентів.


 

Література

 

  • Conquest Robert, 1997, Wielki terror, z ang. przeł. Władysław Jeżewski, Warszawa.
  • Dzwonkowski Roman SAC, 2005, Z historii Kościoła katolickiego w ZSRS 1917–1991. Pogadanki w Radiu Watykańskim, Ząbki.
  • Grek-Pabisowa Iryda, Ostrówka Małgorzata, Biesiadowska-Magdziarz Beata, 2008, Język polski na Białorusi Radzieckiej w okresie międzywojennym: polszczyzna pisana, Warszawa.
  • Iwanow Mikołaj, 1991, Pierwszy naród ukarany. Polacy w Związku Radzieckim 1921–1939, Warszawa.
  • Iwanow Nikołaj, 2014, Zapomniane ludobójstwo. Polacy w państwie Stalina. «Operacja polska» 1937–1938, Kraków.
  • Kawecka Krystyna, 1971, Szkolnictwo polskie w ZSRR w latach 1921–1930, «Rozprawy z Dziejów Oświaty» 14, s. 43-76.
  • Kenez Peter, 1985, The Birth of the Propaganda State: Soviet Methods of Mass Mobilization, 1917–1929, Cambridge.
  • Kupczak Janusz, 1994, Polacy na Ukrainie w latach 1921–1938, Wrocław.
  • Kupczak Janusz, 2001, Prasa i książki polskie na Ukrainie Radzieckiej w latach 1920–1939, «Literatura Ludowa» nr 6, s. 17–24.
  • Lenoe Matthew E., 1998, Agitation, Propaganda, and the "Stalinization" of the Soviet Press, 1922–1930, Pittsburgh.
  • Lenoe Matthew E., 2004, Closer to the Masses: Stalinist Culture, Social Revolution, and Soviet Newspapers, London.
  • McNair Brian,1991, Glasnost, Perestroika and the Soviet Media, London-New York.
  • Nérard François-Xavier, 2008, 5% prawdy : donos i donosiciele w czasach stalinowskiego terroru, z fr. przeł. Janina Szymańska-Kumaniecka, Warszawa.
  • Paczkowski Andrzej, 1980, Prasa polska 1918–1939, Warszawa.
  • Sierocka Krystyna, 1968, Polonia radziecka, 1917–1939 : Z działalności kulturalnej i literackiej, Warszawa.
  • Stroński Henryk, 1998, Represje stalinizmu wobec ludności polskiej na Ukrainie w latach 1929–1939, Warszawa.
  • Овсепян Рафаил П., 1999, История новейшей отечественной журналистики (учебное пособие), под редакцией Я.Н. Засурского, Москва.
  • Стронський Генріх, 1992, Злет і падіння. Польський національний район в Україні у 20–30-ті pоки, Тернопіль.

 

Перекла: Янушевська Людмила